Тимошенко Л. Рукописна книга братства дрогобицкої церкви  святого Юрія (середина XVII – XVIII ст.) //

Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип.ІХ. – Дрогобич, 2005. – С.503-520

УДК 094.1:255(09)(477.83)"16"

Історія дрогобицьких братств, а також церковних і братських писемних пам’яток доби пізнього середньовіччя і раннього нового часу віддавна є предметом спеціальної уваги науковців.  До теми свого часу звертався Іван Франко, у повоєнний час рукописні джерела до історії міста вивчав Ярослав Ісаєвич[1]. Зокрема, дослідник звернув увагу на найдавніший протокольний запис у братській книзі церкви Св.Юрія під 1657 р., який інформує про спалення церкви в середині XVII ст. Нещодавно описано рукописну книгу братства сусідньої церкви Воздвиження Чесного Хреста, пом'яники двох дрогобицьких церков та інші масові церковні джерела міста[2]. Проте цілий ряд рукописних пам'яток міста залишаються малодослідженими, у тому числі й згадана  книга братства церкви Святого Юрія/Георгія, яка зберігається в рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника[3]. Зазначимо принагідно, що комплексне вивчення окремих братських писемних пам’яток має велике значення, оскільки церковні братства Перемишльщини  роглядаються в літературі переважно в узагальнюючому плані[4]. Важко переоцінити (чи, радше, недооцінити) значення досліджуваного джерела для минулого Дрогобича, історії братства та церкви Св.Юра, яка вважається однією з найдавніших міських святинь,  писемної спадщини  регіону тощо.

Історію Святоюрської церкви досліджували переважно архітектори і мистецтвознавці[5]. Докладний опис особливостей архітектури та стилю храмової будівлі, а також живопису церкви подано в другому томі "Історії українського мистецтва"[6]. Улітку 2003 р. її ще раз обміряли львівські і дрогобицькі архітектори та історики. Вони засвідчили, між іншим, досить задовільний стан об’єкта, у порівнянні з попередніми роботами. Церква Св.Юрія в Дрогобичі, як і її найближча сусідка, – церква Воздвиження Чесного Хреста, – вважається найдавнішою міською святинею (до слова, парафія Святого Юрія була в Дрогобичі найбільшою: за розмежувальним декретом між дрогобицькими церквами 1708 р., в ній нараховувалось 89 парафіян[7]). Проте її фундаційні документи не збереглися, а найраніші писемні свідчення датуються лише кінцем XV ст., найстарші ерекційні (надавчі) грамоти  – серединою XVI ст.

У храмовій будівлі, що збереглася до наших днів, виділяють конструкційні елементи XV ст., а саму споруду загально датують другою половиною XVII ст. Дехто з дослідників називає точнішу дату – 1657 рік. Вона базується на згаданому протокольному записі в рукописній книзі церковного братства. Це справді дуже промовистий запис (його текст майже повністю відтворив Я.Ісаєвич[8]), який повідомляє, що після зруйнування церкви братство ухвалило "шос" по 3 зол. на відновлення святині, яку купили в селі Надієві за Долиною[9]. Відтак, у літературі про церкву з’явилася ця дата: 1657 чи навіть 1656 р. Цікаво, що архітектори відстежують навіть етапи побудови чи, радше, перебудови храму. Наприклад, І. Могитич, який у 1970-1972 рр. досліджував церкву, стверджує, на підставі відчитання напису на сволоці храму, що 1678 р. були перебудовані восьмерик, завершення центрального зрубу і добудовані крилоси[10]. Мистецтвознавці фіксують у другій половині XVII ст. розбудову іконостасу.

Перш ніж перейти до аналізу рукописної пам’ятки братства Св.Юрія,  зауважимо, що початкова історія святоюрської церкви  пов’язана зі спадковим родом священиків Терлецьких у Дрогобичі, які урядували парохією. Цікаво, що Терлецькі були дрібним шляхетським родом гербу Сас на Перемишльщині, де володіли селом Терло над р. Стрвяж (Старосамбірщина, поблизу Хирова і Старої Солі). Початкову історію роду Сасів-Терлецьких відстежив Л.Виростек[11].  На початку XVI ст. виділяється Сенько з Терла, який 1507 р. домігся підтвердження привілею 1415 р. на церковну посілість у Терлі[12]. Разом з тим, ще 1497 р. він отримав півлану поля в Дрогобичі[13], а  1508 р. - церковну посілість (бенефіцій)[14], започаткувавши в Дрогобичі  спадковий рід священиків (церква Св.Юрія була на ту пору головною українською святинею міста). Остання згадка про Сенька датується 1535 р., під 1535 р. уже згадується Грицько/Грицинко Терлецький[15].  Відомо також, що 17.05.1595р. Павло Терлецький, який був дрогобицьким намісником (протопопом),  протестував у Перемишльському земському суді проти дій магістрату у зв'язку із закриттям руських церков[16]. 2.05.1612 р.  він протестував проти уніатського перемишльського єпископа Атанасія Крупецького[17], а 1619 р. змушений був підкоритися святоюрському братству[18]. Останнім священиком з дрогобицької гілки роду був Василь Терлецький (зберігся його тестамент/заповіт, складений 15 грудня 1680 р.[19],  який суттєво уточнює дату побудови церкви).

Щодо початкової історії братства церкви Св.Юрія, то тут думки дослідників розходяться. В.Александрович, який установив дату заснування братства при церкві Воздвиження Чесного Хреста (1556 р.), вважає, що дрогобицькі братства Св.Юрія і Св.Параскеви були засновані 1589 р., коли були ухвалені їх статути[20]. При цьому дослідник посилається на думку Я.Ісаєвича, який справді писав, що статути згаданих братств уміщували артикули  львівського братства, підтверджені патріархом Єремією 1589 р. у складі статуту Красноставського братства[21]. При цьому не зовсім зрозуміло, в який спосіб згадані факти  витлумачені щодо дати заснування дрогобицьких братств, адже їх статути  практично не відомі в редакції XVI ст. Саме так зрозуміла проблему Б.Лоренс, яка підтримала давнішу думку Я.Ісаєвича про те, що дрогобицькі братства розпочали свою діяльність щойно на початку XVIІ ст.[22] Погоджуючись із тією думкою дослідників, що найдавнішим установленим фактом діяльності святоюрського братства є 1619 р., коли отець Павло Терлецький передав братству храм з рухомим майном і водночас  визнав його ставропігійні права[23], нагадаємо, що в даному випадку йдеться про об’єднання мирян, яке сформувалося  давніше. Вірогідно, воно уконституювалося ще в XVI ст. у час урядування єпископа А.Радиловського (1549-1586 рр.), прихильного до братського руху і, таким чином, є ровесником воздвиженського братства.

З джерел першої половини XVI ст. відомо також, що 1627 р. дрогобицьке братство звернулося з листом до перемишльського. Як уважає Я.Ісаєвич, авторами листа могли бути братчики обох мирянських об’єднань, тобто, святоюрського і хрестовоздвиженського[24]. Згадане твердження не позбавлене логіки, адже з пізніших джерел відомо, що  дрогобицькі братства нерідко виступали від імені загальноміського мирянського об’єднання. Наступним за хронологією іде згаданий факт 1657 р., пов'язаний з пожежею і відновою церкви. Я.Ісаєвичу належить заслуга відкриття статуту братства, прийнятого 1746 р.[25] Його оригінал (з бібліотеки Перемишльської капітули) зберігається тепер у рукописному відділі Бібліотеки Народової у Варшаві. Велику увагу аналізу статуту приділила Б.Лоренс, авторка монографії про церковні братства Перемишльської єпархії[26]. Зокрема, вона вказала на структуру статуту, який складався з 20-ти параграфів, а також показала вплив на статут унійної церкви, зреформованої Замойським синодом 1720 р. Дослідниця не тільки узагальнила відомий джерельний матеріал про святоюрське братство, але й віднайшла декілька нових джерел про нього.

Кодикологічний опис. Досліджувана братська книга являє собою порівняно невеликий рукописний кодекс нестандартного формату 10 на 30,5 см обсягом 61 аркуш, записаний з обох боків (існують і незаписані аркуші). Оправа картонна, зі значними пошкодженнями (червоточинами), сліди чотирьох бинтів, шиття ниткою, блок  розпадається. Папір жовтий XVII-XVIII ст. з філігранями, які через розміщення на зшитку погано читаються. Хронологія записів дуже непослідовна. Так, протокольна (найбільша) частина книги уміщує записи XVII ст., які робилися на титульному боці аркушів; записи XVIIІ ст., як правило, вносилися на чисті звороти.  Текст – переважно півустав, трапляються польськомовні записи. Кількість почерків не піддається обліку. Чорнило коричневе, рідше – чорне. Між 19-20 – аркушами сліди двох вирваних. На арк.34 малюнок чорнилом: зображення святого з хрестом. На арк.37 – менший малюнок з рослинним орнаментом. Пагінація олівцем сучасна, поаркушна, два записані аркуші наклеєні на палітурку, на початку і в кінці книги, у вигляді форзацу.

Хронологічні межі книги визначаються датами відчитаних крайніх записів: 1657 – 1789 рр. 15(?) квітня 1657р. було складено протокол засідання братства, яке вибрало старших, того ж дня зроблено окремий запис про спалення і заходи щодо віднови церкви. 1789 р. до молодшого братства вписався Ян Маскаль (арк.57). 31 травня 1846 р. складено реєстр церковного майна і церковних книг (він був уписаний на однин із вільних аркушів). Оскільки це єдиний запис ХІХ ст., зроблений після великої хронологічної перерви, вважаємо, що він аж ніяк не впливає на хронологію джерела, яке є типовим зразком братської документації XVII-XVIII ст.

У структурному плані книга досить неоднорідна, хронологічно і тематично непослідовна. Виділяємо такі структурні підрозділи пам’ятки: 1) щорічні протоколи зборів; 2) реєстри членів братства (дорослих, жінок, дітей); 3) інвентарі церковного майна і книг; 4) братський пом’яник.  Забігаючи наперед, зазначимо, що багатство інформативного потенціалу книги визначається величезною кількістю імен – членів братства і братської старшини. На другому місці (за важливістю та обсягом) знаходиться інформація про церкву, її облаштування та діяльність братства. На сторінках книги чимало дат, хоча й чимало записів недатовані.

Протоколи зборів братства.  Це найбільша структурна частина книги, без назви і, напевне, без початку. Йдеться про щорічні протоколи "великих" зборів братства, які обов'язково збиралися раз на рік у Хомину неділю відразу  після Великодня (в 1667, 1669-1674, 1682-1689 рр. збори збиралися в другу неділю після Великодня – неділю Мироносиць). Братський статут 1746 р. приписував збиратися на звичайні збори щомісячно в останню неділю[27], але, як правило, протоколювалися лише великі збори. Ці записи уміщено (з перервами) протягом усієї книги. Всього виявлено більше 60 річних протокольних записів, у хронологічних межах 1657-1789 рр. Протокольних записів XVII ст. виявлено більше 30, у хронологічних межах 1657 – 1698 рр. Отже, фіксуються записи за такі роки: 1657, 1658, 1660, 1661, 1662, 1663, 1666, 1667, 1668, 1669, 1670, 1671, 1672, 1673, 1673, 1674, 1675, 1676, 1677, 1678, 1679, 1682, 1683, 1684, 1686, 1688, 1689, 1692, 1693, 1698. В окремі роки фіксується по кілька записів.

Протокольних записів XVIIІ ст. виявлено більше 30, у хронологічних межах 1700 – 1789 рр. Отже, фіксуються записи за такі роки: 1700, 1701, 1702, 1705, 1712, 1721, 1725, 1726, 1727, 1730, 1734, 1735, 1736, 1738, 1739, 1741, 1742, 1743, 1744, 1745, 1746, 1747, 1748, 1754, 1766, 1769, 1770, 1782, 1785, 1789. Таким чином, у XVIIІ ст. збори протоколювалися нерегулярно, в частині записів не фіксувалися звіти і вибори старших. Хоча, в окремі роки було зроблено по декілька записів (наприклад, в 1741 р. – чотири), причому, вони були вписані на різних аркушах. У другій половині століття зафіксовано лише сім записів, які, як правило, присвячені розгляду якихось фінансово-господарських чи моральних питань. За протокольними записами фіксується 88 осіб братської старшини, обраної в окреслений період.

Як правило, протокольні записи однотипні. У них повідомляється, що братство збирається в неділю після Служби Божої, заслуховує звіт старших про доходи і видатки братської каси, приймає церковне майно за реєстром, обирає старших на наступний рік. Виборних посад у братському уряді церкви Св.Юрія, у порівнянні з братством церкви Воздвиження, було менше. Так, тут нема витрикуша,  сеньора, писаря, скарбника. Лише один раз в недатованому записі, який іде після запису під 1745 р., згадується про обрання "вибличковим" Григорія Саланвича і паламарем Дмитра Комаревича (арк. 10). Зазвичай, траплялося обрання на повторний термін (як правило, через рік), хоча ротація набула в братстві систематичного характеру.

Реєстри членів братства. Замойський синод, ухвали якого регламентували діяльність братств унійної церкви, приписав братській старшині провадити братські книги, зокрема, передбачалося ведення трьох книг. До них обв’язково мали вписуватися великі реєстри з даними за цілий рік. На думку Б.Лоренс, така процедура характерна для братства Св. Юрія в Дрогобичі[28].

У тексті досліджуваної братської книги виявлено сім окремих реєстрів братчиків.

1) Розміщений перед пом’яником (арк.35-36 зв.) – великий, чітким почерком, назва: "Каталіог упысанныи церковного братства стаго великомчныка и Победоносца хва Георгіа" (з припискою, що каталог скоригований "деново"). Перших троє братчиків мають позначку п ("пан"): Іван Татомир, Василь Татомир, Григорій Яворський. На арк.35 записано 22 імені, на арк.35 зв. – 32, на арк.36 – 30, 36 зв. – 26. Усього фіксується 110 імен братчиків. На арк.36 проти більшості імен проставлена сума вступного внеску – 12 грошів. Перед декількома іменами стоїть позначка "сл", очевидно, славетний: Яцентій Гайдукевич, Даніель Війтикович, Іван Хруневич, Іван Яцина, Василь Луцевич, Матвій Пикурод, Яцентій Гридич (можливо, йдеться про міщан-шляхтичів). Лише два записи продатовані: Петро Чіпко вписався 1761 р.; Іван Павлікович дав вступного і записався 1766 р.

З огляду на вміщену інформацію, каталог був розпочатий ще в XVIІ ст., але, як це видно з початкової частини, був переписаний і скоректований. Дві згадані дати чітко окреслюють верхню хронологічну межу реєстру – 60-ті роки XVIІІ ст.

2) Короткий реєстр уписаних до братства на арк.43, з датою 1733 р. Тут зафіксовані 4 особи, які при вступі заборгували вступне.

3) Реєстр на арк.44: "Реєстр панов братии уписанних котріе приймовали брацтво в ндлю мироносиць, в року 1711, мца апріля, дня 16". Всього фіксується 22 особи. Серед них – Андрей Гринєвич Вовчанський (очевидно, шляхтич), Петро Яцина Коваль.

4) Реєстр на арк.51: "Реєстр біалокловскій", тобто жіночий (жіночі братства ще мали назву сестринських). До нього вписано 44 особи. Проти деяких імен проставлено суму вступного. Першою вписалася "Агафія попадя". Оскільки жодні датуючі ознаки в реєстрі відсутні, загально припускаємо, що він складений у XVIІІ ст. Цікаво, що статут 1746 р. допускав сестер, уписаних до братства, тільки в  поховальних обрядах[29].

5) Короткий реєстр на арк.51 зв.: "Реєстр паненскій", на три особи – Катерина Ричалова, Катерина Литвинова, Катерина Яворська.

6) Реєстр на арк.53-53 зв.: "Реєстр едноральний братства Млднческаго на предградій Дрогобицком храму Стаго ВеликоМученика и Победоносца Хва Георгія. Списася в лето от рождества хва 1743 м-ця января, дня 16". Вписано, зрозуміло, тільки хлопчиків: всього фіксується 50 імен. Реєстр був складений у присутності старших братів Григорія Вінтиковича і Яна Лехновича, які першими вписалися до реєстру. Отже, хлопчаче братство мало свій уряд.

7) Реєстр на арк.54 зв.: "Реєстр паніенскій". Це також дитяче братство, але для дівчат (реєстр розміщений відразу після  хлопців). Всього фіксується 26 імен.  Проти деяких імен є відмітка про вступне – 12 гр.

Інвентарі церковного майна і книг. Всього виявлено три інвентарі.

1) Арк. 44 зв., (запис перевернутий),  21 червня 1705 р., за старших Яна і Яна……  в целії братерській було презентовано церковне срібло в присутності панів братів і старших. Срібло і дорогі речі: білий келих і біла патина, великий стоячий хрест, лежачий хрест без підставки, п’ять корон, шоста біля обличчя Господа, хрест з ланцюгом на Богородиці, дві лампи (одна добра, друга потребує направи), кадильниця, білий голуб, дві таблички, "воплощеніе" від книги, два хрестики, дві кульки від кадильниці, два уламки від лампи, хрестик на Деісусі, гробниця на оправі євангелія, гробниця мідна позолочена, цинова гробниця у церкві, келих з патиною і звіздою, цинова турка, 4 коралів,  "воздухи" шиті на білому та фіалковому атласі.

Книги: Євангеліє, оправлене в срібло (майстер Гжегож Нєдзєльський, цехмістр золотарів Львова), вагою 3 гривні 10 фунтів, робота коштує 3 зол. червоних.

2) Арк.8-8зв., з назвою: "Реєстр сребра церковного Храму Стаго ВелМ Х-ва Георгия, списаное в рок 1716". Наприкінці реєстру зазначено, що він був укладений за урядування старших братів Івана Годіша і Григорія Кльося.

Реєстр має кілька підрозділів. Спочатку подано перелік срібла: хрест великий стоячий, хрест малий "подвижник", хрест із ланцюгом, срібна "служба", келих зі "звіз дою", служебна кадильниця, дві лампи, дев‘ять корон (у тому числі 3 позолочені), оклад "обліча" і велика діадема на Спасителі, менша діадема "вгорі" на 40 срібних, позолочена "гробниця", срібний голуб, дві срібні таблиці, "пукля воплощенія" Георгія, п‘ять "рукавичок" (чотири з них позолочені), "манкет" на грудях Пр.Богородиці, срібні "ножки" на "младенцю", срібні звізди на Пр.Богородиці, чотири "шнури" коралів, менших шість, ще п’ять, "шати" - дві на Спасителю, одна на Богородиці.

Перелічено церковний "реманент": чотири "воздушки", два служебні дзвінки, а також одяг: 4 фелони, з блаватними нарукавницями.

Реєстр книг уміщує: Євангеліє срібне позолочене, "фундушів" два: старий і новий "від пастиря Винницького".

3) Арк.18, 19 зв. Реєстр, укладений 31.05.1846 р. за старших братів Григорія/Гжегожа Лемеха і Іван/Яна Кушніра, польськомовний. Срібло: 4 келихи з патиками і двома звіздами, пушка в цимборії, срібний великий хрест, одна монстранція, ланцюг срібний з хрестиком, 4 мідні дзвінки. Одяг: 9 орнатів, 7 альб, 19 обрусів. Книги: два євангелія, два служебники, дві тріоді, два псалтирі, один акафіст, два требники, одна мінея, один трефолой, один апостол. Інші речі: 4 хрести, 7 хрестів, 1 до хрещення води, 88 пишних свіч, 14 свіч.

Аналіз реєстрів засвідчує, що після катаклізму середини XVIІ ст. братство поступово виходило з кризової ситуації і оздоблювало церкву. Хоча, в порівнянні з церквою Воздвиження Чесного Хреста, Святоюрська церква мала значно бідніше оздоблення і досить бідненьку бібліотеку. Візитація 1764 р., зафіксувала, начебто наявність "усіх" богослужбових книг, проте в ній згадано лише одне євангеліє, оправлене в срібло і червоний оксамит, з вісімнадцятьма срібними прикрасами[30].

"Великий стоячий хрест", "срібний великий хрест", згадуваний у всіх реєстрах, зберігається тепер у фондах музею "Дрогобиччина". Його вивчав і описав Л.Скоп[31], який відчитав напис усередині підставки з датою – 1635 рік і свідченням про те, що пам’ятку справило своїм коштом братство. Хрест був виконаний зі срібла, перламутру і гірського кришталю, техніка виконання – лиття, чеканка, гравірування, позолота. На лицевому боці розміщене розп’яття, на тильній – хрещення. Близьким типологічно і хронологічно  до дрогобицької пам’ятки є напрестольний хрест з Успенської церкви у Львові (також братської), датований 1637 р. Можливо, дрогобицький хрест був виконаний у Львові, хоча рівень його виконання дещо нижчий від львівського.

Два старих фундуші, згадані в реєстрі 1716 року – це, очевидно, ерекційні надання церкві Св.Юра чи, можливо, невідомі фундаційні грамоти братству. Новий "від пастиря Винницького" – це, безсумнівно, відома в літературі благословенна грамота святоюрському братству єпископа Інокентія Винницького 1682 р.[32]

Братський пом‘яник. Це найменша частина кодексу (арк. 37 – 37 зв.). Після невеликого малюнка розміщено заголовок в‘яззю: "Каталог братства усопших храму стго славного великомученика и победоносца Хва Георгія". Спочатку йде коротка поминальна ектенія, потім – поминальний список, на початку якого уміщено "творців" храму святійших "четверопрестольних" патріархів, затим згадано двох митрополитів – Антонія і Георгія: очевидно, ідеться про Антонія Селяву (1640-1655 рр.) і його наступника Гавриїла Коленду (1655-1674 рр.). Потім перелічено єпископів: Інокентія, Йосифа, Варлаама і Досифея. Очевидно, першим згадано перемишльського єпископа Інокентія Винницького (1679-1700 рр.), другим – львівського єпископа Йосифа Шумлянського (1667-1708 рр.), двоє інших не ідентифікуються. Далі йдуть імена двох священоієреїв – Феодора і Василія, які, очевидно, були місцевими парохами з роду Терлецьких.

Найбільшим є поминальний список братчиків: "благородних рабів" Миколая (зверху дописано: Копистенського) і Василія (також дописано – Устрицького), місцевих шляхтичів. Основний список рядових братчиків уміщує 31 ім‘я.

Оскільки будь-які датуючі коментарі у списку відсутні, то, враховуючи наявність імен галицьких єпископів кінця XVII ст., припускаємо, що братський пом’яник складено на початку XVIIІ ст.

Братство, церква, парохи, парафіяни/братчики. У протокольних записах другої половини XVII – першої половини  XVIII ст. чітко наголошено, що збори відбуваються в будинку братства: у так зв. "циліи" (оселі). Згідно зі ставропігійним характером тогочасних братств, зазвичай, священик був підпорядкований братству і не мав права втручатися в його справи. Так, у сусідній церкві Воздвиження Чесного Хреста, переважно, до середини XVIII ст. священик у протокольних записах не згадується[33]. Як з’ясував Я.Ісаєвич, парох церкви Св. Юра, дрогобицький намісник/протопіп Павло Терлецький ще 1619 р. підкорився братству[34]. Проте та особливість, що церква Св.Юрія була в XVI ст. намісницькою (у  XVII ст. ці права перейшли до церкви Св.Трійці, розміщеної на середмісті), вплинуло, очевидно, на статус братства. Так, уже в першому протокольному записі 1657 р. викладене засадниче положення: на "схадзку еноралную" в Хомину неділю братчики збиралися за оповіщенням "презвитера на тот час будучого, на амбоне" і за "упрошеніем" старших братів (арк.2). Відтак, священик був присутній на засіданнях братства. У другій половині XVII ст. святоюрським парохом був о.Василь Терлецький, який досить часто фігурує в протоколах. Так, у протокольному записі 1663 р. він згадується у зв‘язку із виділенням коштів на написання ікон (арк.7). Починаючи з 1666 р., о.Василь був присутнім при фінансовому звіті старших братів (того року братство найняло маляра) (арк.20). Практично, така ситуація мала місце до 1680 р., коли в грудні В.Терлецький склав свій заповіт. Як видно з цього джерела, церква знаходилась у власності братства, тобто, це була церква братського патронату. Отець Терлецький, якому належав церковний грунт з цвинтарем, заповів його братству. Як видно з тексту заповіту, після смерті Терлецького священичий рід Терлецьких у Дрогобичі вигас: він не мав дітей. Очевидно, після смерті В.Терлецького братство обирало своїх (братських) священиків. Так, за протоколом 1693 р., парохом був Григорій Проскурка, якому братство видало із зібраних коштів 20 зол. (арк.46 зв.). Згідно з записом 1698 р., Г.Проскурка орендував церковний грунт, а пресвітером вже був Іван Савалович (арк.46).  1700 р., у справі оренди того ж грунту, підписався пресвітер Феодор Гутик (арк.45 зв.). Як свідчить напис на стіні церкви, 1711 р. святоюрським парохом вже був Стефан Кобрин, який дбав про оздоблення храму стінописом[35] (зберігся його портрет на стіні церкви, розпису 1711 р.[36]). За протокольними записами братства, його ім‘я згадується в 1712 р. (арк.42). Стефан Кобрин також оголошував з амвону про збори братства. Очевидно, саме о.Стефан започаткував нову династію священиків, яка урядувала в церкві Св.Юрія до кінця століття (за даними на 1760 і 1761 рр., урядував о.Михайло Кобринович[37]; за візитацією 1764 р. – о.Юрій Кобринович[38]; за книгою померлих Св.Трійці, у 1795 р. святоюрським парохом був о.Андрій Кобринович[39]). Навряд чи Кобриновичі дотримувалися ставропігійних звичаїв, адже у XVIIІ ст., в епоху унії, згадані звичаї зазнали трансформації (принаймні, сказане чітко простежується на прикладі братства Воздвиженської церкви[40]). Стосунки між братством і священиком урегульовувались статутом 1746 р. Так, встановлювалася винагорода з братського скарбу для пароха: за парастас – 6 гр., помазання хворих – 12 гр., за поховання – 4 зол., за молитву і поминання померлих – 2 зол. річно[41]. Крім того, за кожну відправлену для братства євхаристійну службу належало заплатити 1 зол., за звичайну службу – 6 гр. (дякові – 3 гр.). Своєю чергою, братство мало постачати церкві вино, кадило і свічі[42].

Якщо в протоколах братства Воздвиженської церкви досить часто наголошується на існуванні порядку чи засад "ведлуг звичаїов стародавних" чи "артикулов нам наданих", то в досліджуваному джерелі про це згадується рідше.  Хоча засад братської демократії в церкві та братстві, звичайно, дотримувались. Так, старших обирали "єдиностайним голосом", новообраним передавалися "вси порядки церкви Святої". Протокольні записи, як правило, короткі і скупі на інформацію, проте трапляються розширені свідчення про звіти та вибори, вимоги до новообраної старшини та ін. Так, уже перший протокольний запис 1657 р. (точніше, його перша частина, яка має назву "Реєстр братерській", хоча жодного реєстру тут немає) уміщує своєрідну статутну програму, в якій декларуються засади внутрішньобратської демократії. Отже, старші брати обираються з членів братства "для порядку церковного" згідно з "артикулами" святих отців за аналогією до інших братств; збори збираються у Хомину неділю в братерській оселі, з дозволу пресвітера і за проханням старших братів; ця "схадзка" має статус "єноралної" "рок по року"; обрані старші брати виконують функції "господаров" святої церкви (арк.2).

У протоколах деколи наголошувалося на функціях старшини, нагадувалося про дотримання ними певних моральних норм тощо. Так, у протоколі 1660 р. сказано, аби вони "стараніа о том доброе міли,  особливе о долгу том…" (арк.4). Часто наголошувалося на загальнодемократичному прийнятті певних ухвал. Наприклад, 1679 р. братство ухвалило: "Аже раду міли купно совсею братиею о реставрации дзвонницы…" (арк. 31).

Назагал, до досить скупої протокольної інформації деколи додано свідчення іншого характеру: про дарчі, ремонт церкви, закупівлю церковних книг, додаткову ревізію каси, спір між братчиками та ін.

Окремий аспект, який заслуговує спеціальної уваги, стосується інформації пам’ятки про майнові стосунки та фінансове становище братства. Говорячи про братський патронат над храмом та церковним майном, слід згадати про фундаційну документацію та бенефіцій церкви Св.Юрія, яка, як відомо, розміщувалася на передмісті Завіжне. Я.Ісаєвич, який вивчав передміські юридики давнього Дрогобича (тобто, території, які мали обмежене самоврядування і часткове звільнення від міських повинностей), писав, що в деяких джерелах XVII ст. згадується "дрогобицьке передмістя попа Терлецького", яке в  XVIIІ ст. мало назву святотроїцької юрисдикції чи Юріївщини[43]. Ще 1497-м роком датується надання парохові Сенькові Терлецькому півлану поля[44]. Під 1508 роком згадується облята ерекційної грамоти Сигізмунда І[45]. 1514 р. була розпочата суперечка між передміськими парохами, погоджена королівським актом 1537 р. На думку дослідників, суперечка має давніше коріння, оскільки Грицинко Терлецький покликався  на привілеї Яна Ольбрахта і Олександра[46]. І.Шараневич, який мав у своєму розпорядженні втрачені пізніше джерела, також стверджує, що 1508 р. Сигізмунд І підтвердив Сенькові Терлецькому давній привілей Володислава Ягайла з 1407 р.[47] У рукописній збірці привілеїв Дрогобича фіксується документ, яким 1555 р. Сигізмунд Август підтвердив недатований привілей Сигізмунда І, в якому згадуються руські священики церкви Св.Юрія Савка, Петро і Васьок Терлецькі, недатований привілей Володислава і привілей Сигізмунда І 1508 р.[48] Відомо також, що 1507 р. королівська комісія узаконила межі святоюрської парохії: лан поля зі ставками, рибниками, городами і двома черінями для виварювання солі. Юридика знаходилася між грунтами Станіслава Слодовника і Гриця Івашкевича і тягнулася від потоку Побук до ріки Тисьмениці[49]. У візитаційному описі 1764 р. згадуються недатовані ерекційні грамоти польських королів на "поля з городами, садами, ставками" з підсадками, що належать до "того лану", які сидять з халупами вже майже років двісті[50].

Цікаву уточнювальну інформацію до наведеного ряду фактів додає братська книга. У протокольних записах 1.05.1698 р. і 7.07.1700 р. сказано, що частину церковного маєтку – так зв. Брошньовський грунт з халупою – було передано в оренду Григорію Проскурці за 20 зол.[51] У разі затримки з орендною платою, дохід мав іти безпосередньо братству, а орендатор у той час не повинен був втручатися (арк. 45 зв., 46). Як видно із запису 1676 р., братство продало якихось "півполя" (арк.61); 1692 р. Іван Гриндич мав сплачувати за оренду поля 3 зол. річно (арк. 47 зв.); 1701 р. він мав сплатити 4 зол., те ж – Григорій Богородка і вдова Янчина (арк. 45). 1742 р. сказано про операції братства з грунтами, в яких був задіяний Копистенський, а також (у наступні роки) братчики Іван Флюнт, Габріель Броварський,  Василь Ростоцький та ін. (арк. 5 зв.). Візитація 1764 р. уточнює становище церковних селян/підсадків: їх брали до старостинського двору, садили до в'язниці, били, ніхто за них не вступився, а каплан використовував у себе на панщині[52].

У протоколах братства чимало інформації про братський скарб, який складався зі складок/внесків членів братства. У XVII ст. в братствах Перемишльської єпархії внесок складав, у переважній більшості випадків, 0,5 гр. У XVIIІ ст. квота зросла до 3 гр. За статутом 1746 р. вона становила в святоюрському  братстві рекордну суму – 10 гр.[53]  Вступне до старшого братства становило 12 гр., до молодшого – ще й фунт воску.  Кошти збиралися, зазвичай, під час Служби Божої. Збірка проводилася також і на свято Святого Юрія. Так, наприклад, 1742 р. на це свято зібрали 16 зол. з "великої пушки", 4 зол. 11 гр. на Великдень (арк. 7 зв.). В окремі моменти братська скринька була досить багатою: так, наприклад, 1657 р., коли були зібрані гроші на відновлення церкви, вона становила 1215 зол. (арк.3).

У протоколах   часто фіксуються боргові відносини і зобов’язання.   1738 р. братчик Іван Флюнт поручився за небіжчика свого стрия Григорія Флюнта і його вдову, які заборгували братству 50 зол. (арк.43). 

Не частими були пожертви братству та церкві. 1692 р. вдова Якимця Ілюшового подарувала на церкву прут поля (арк. 47). На початку XVIIІ ст. Еліяш Максимович фундував братству 100 зол., але братство мало відібрати ту суму в боржників Гарасима Хом’яка (70 зол.) і Івашка Дурняка (30 зол.)[54]. Наприкінці реєстру майна 1716 р. сказано, що Февронія Івана Костевого подарувала коралі на образ Богородиці (арк. 8 зв.).

Скупими фактами ілюструється освітня та харитативна діяльність святоюрського братства. Б.Лоренс першу згадку про братську школу датує 1713 р.[55] Проте зрозуміло, що вона діяла і раніше. Так, наприклад, братський бакаляр згадується в протокольному записі 1692 р. (арк. 46 зв.). За статутом 1746 р., братство зобов’язувалося роздавати милостиню з братського скарбу на Різдво Христове у всіх в’язницях і шпиталях, а також убогим на вулицях міста. За кошти братства влаштовувалися похорони  бідних парафіян, а також убогих[56]. За записом 1725 р., Марія Королиха за перебування в шпиталі зобов’язувалася достарчити братству гонт на покрівлю. 1727 р. Іван Цюшков офірував за рік перебування в шпиталі 3 зол. (арк.47).

Братство суворо регламентувало внутрішнє життя, а також стежило за дотриманням братчиками морально-етичних норм. Так, наприклад, статут 1746 р. під карою клятви забороняв розголошення таємниць братства, а також "злі" висловлювання на церкву[57]. Протоколи засідань братства подають потрібну інформацію. Так, наприклад, 1734 р. братство покарало фунтом воску Івана Гнідевича, який вдарив у обличчя Федя Цюшкового під час похорону в церкві (арк.60 зв.). Особливо каралися вчинки членів молодшого братства (наприклад, тільки за висловлення "жорстоких слів" покарано двома фунтами воску і двома службами Божими (арк.59). 1769 р., розбираючи спірні питання молодшого братства, вирішили звернутися за розсудом до місцевого декана (арк.51 зв.). Братство навіть розсудило спір між Миколаєм Марцікевичем і Яном Поповичем у справі нічного сторожа (арк.58 зв.).

На нашу думку, рукописна книга подає унікальну інформацію про церкву, її облаштування та направу після катастрофи середини XVII ст. Так, уже в першому протокольному записі 15 квітня 1657 р. уміщено добре відоме свідчення, яке стосується долі храму. Процитуємо його точніше: "По руине церкви Стои без оген зо всеми укладами зруинованои так книгами іяко теж и апартами и всеми речами, обебралисмо п. брат. старших до порядку церковного справляючих…" (арк.3). Вибравши старшими Василя Антоновича і Івана Захарчиного, братство ухвалило збірку "шосу" по 3 золоті "на реставрацію церкви Стои, которуюсмо купили в селе Надееве за Долиною" (там само). Треба сказати, що цитований фрагмент братської книги сприймався не зовсім критично: частина дослідників навіть уважала, що 1657 р. відбулася відбудова (чи перебудова) церкви.

Для початку, продовжимо аналіз протокольних записів. Отже, зібраної 1657 р. суми (1215 зол.). виявилось замало і братство взяло позику (1658 р. було повернуто  300 зол. боргу – арк. 3 зв.). 1660 р. було ухвалено збір нового шосу – по 2 зол. "на потребу церкви" (арк. 4).  1662 р. братчики "справили" намісний образ "Св. Мученика Христового Георгія" (арк. 6), 1663 р. – ще дві ікони намісного ряду – "Спасителя" і "Пресвяту Діву" (арк. 7). 1666 р. найняли маляра для написання ікон апостольського, пророцького і празничкового рядів іконостасу, на що було виділено 300 зол., причому авансом було видано 50 зол. (арк. 20); 1667 р. маляр отримав ще 150 зол. (арк. 21); 1668 р. було сплачено решту 100 зол. (арк. 22)[58]. 1670 р. зібрали шос по 2 зол. на відновлення дзвіниці, яка згоріла разом з церквою (арк. 24); відтак архітектори  датують дзвіницю 1670 р. Таким чином, у період між 1657 і 1670 рр. церковне братство докладало великих зусиль, щоб відновити святиню, яка згоріла майже дотла.

Для з’ясування ситуації з відновленням храмової будівлі виняткове значення має згаданий заповіт о.Василя Терлецького. Так, він гласить: "Оскільки ж те братство по першій Св.Церкві згорілій, теперішню церкву своїм власним коштом і накладом поставили і збудували, то та Церква є їхньою власною, а цвинтар або грунт, на якому стоїть церква, легую і дарую на вічні часи тому ж братству…"[59].  Таким чином, на момент складення заповіту (грудень 1680 р.), процес побудови/перебудови церкви ще не був завершений. Не сперечаючись про точну дату пожежі (наприклад, М.Мсцівуєвський вважав, що вона згоріла під час козацько-татарського  нападу на Дрогобич 1648р.[60]), вважаємо, що процес відбудови церкви виглядає дещо інакше: на зібрані гроші братство купило церкву в Надієві, її зібрали  поруч згорілої і вона використовувалася як тимчасовий храм, оскільки невелика сільська церковця аж ніяк не могла задовольнити потреби головної міської святині. Водночас збиралися гроші для побудови нової церкви, яку могли добудувати/надбудувати над (чи довкола) привезеної з Надієва[61].  Звичайно, це лише гіпотеза і єдине, на чому ми наполягаємо категорично – 1657 роком побудову церкви датувати тепер аж ніяк не можна. 

З подій суспільно-політичного плану досліджуваної доби, які знайшли відображення на сторінках рукописної книги братства Св.Юрія, привертає увагу польськомовний текст на вставленому аркуші (сірого кольору, формат  12+19 см): "Kozacy z Tatarami w Kosciele Roku 1648 obywatelow wycynaią y Drohobycz Pałą za kapituly Helminskie probostwo r...  dnia 9.7.828" (арк.39). Зміст наведеного запису  майже тотожний з текстом під історичним розписом на тему 1648 р. у Дрогобичі на стіні місцевого фарного костьолу[62]. Можливо, що саме 1828 р. хтось скопіював напис у костьолі.

Відзначаємо також цінність братської книги з точки зору дослідження соціальної історії, генеалогії, історичної демографії, топоніміки, антропонімії та ін. Вона суттєво доповнює потенціал відомих на сьогодні джерел з церковної історії Дрогобича, особливо – церкви Св.Юрія[63]. Джерело потребує повної публікації, особливо в плані оприлюднення всіх імен, дат, географічних назв, іншої важливої і звичайної інформації. 

Леонід Тимошенко.  Рукописна книга братства дрогобицької церкви Святого Юрія (середина XVII – XVIII ст.)

У статті досліджується цінна рукописна пам’ятка до історії давнього Дрогобича та його церковного минулого. Подано кодикологічний, археографічний та джерельно-інформативний опис рукопису, з’ясовано особливості його структурної побудови. Репрезентативність джерела вивчена у таких аспектах: історія братства, церкви (храмова будівля та її облаштування), впливи унії, іменний склад братства та його внутрішнє життя.   

Leonid Tymoshenko. The Hand-Written Book of the Fraternity of the St. George’s Church in Drohobych  (the middl of the XVIIth – XVIII centuries).

In the article the investigation of a valuable manuscript monument of the history of old Drohobych and its clerical past is carried out. The manuscript’s codecological, archeographical, and source informative descriptions are presented, the peculiarities of its structural design determined. The representativeness of the source is expounded in the following aspects: the history of the fraternity, the history of the church (its temple building and its facilities constructions), the transition to the Unia, and the staff of the faithful.